За місяць Росія зруйнувала Маріуполь. Щоденні авіанальоти, пуски ракет, бої на околицях і в самому місті. Вбито майже п’ять тисяч людей, пошкоджено 2340 житлових будинків, 57 шкіл, сім лікарень. Майже весь цей час військові РФ блокують евакуацію цивільних. Від 20 до 30 тисяч з них вони вкрали та вивезли в Росію. Частині все ж вдалося евакуюватися на територію України. У Маріуполі все ще залишаються 170 тисяч мешканців. Ті, кому вдалося вирватися, розповідають жахливі історії із життя у місті. Ми записали одну із таких — сім’ї, яка змогла виїхати із Маріуполя на власних автівках. Зараз сім'я у Дніпрі, там єврейська громада міста надала їм прихисток.
Юлія Іващенко, вчителька англійської мови
24 лютого рано вранці ми прокинулися від залпів. Я беру телефон, читаю, що почалася війна — діти не йдуть в школу, ми не йдемо на роботу. Ми живемо у центрі і чуємо бої на околицях. Спочатку жили спокійно, мер запевняв, що все нормально, місто ніколи не здадуть. Ми ці дні продовжували жити вдома. Потім, 1 березня, весь час сиділи в коридорах, там і ночували, бо звуки вогню були дуже голосні. 1 березня до нас у двір прилетіла величезна ракета. Посередині двору знаходиться школа, а довкола неї стоять дев'ятиповерхівки і гаражі. Ракета впала на гаражі та школу, яка була пуста. Але ті, хто були на вулиці, — не вижили. Ми сиділи в коридорі, наш будинок дуже сильно трясло, наче його тягнув якийсь потяг. Це було о першій годині дня.
Одразу було багато поліції, швидкі, але ми боялися підійти до вікон і подивитися, що там відбувається. Потім чоловік вирішив піти, можливо, чимось допомогти. Але всіх заганяли додому. Згоріли всі машини у дворі.
2 березня у нас вимкнулось світло. Опалення вже давно не було, води, і буквально через день — не стало газу. Без світла ми ще жили, воду набирали. Але без газу — це просто катастрофа.
Весь Маріуполь організувався — всі почали палити багаття, рубати дерева, приносити гілочки, ділилися їжею, кип'ятили воду. Всі були брудні, помитися не було де, спали в одязі. Вікна забили фанерою. Було дуже холодно, часом йшов сніг. Він нас виручав — танув і була вода. Потім хтось придумав, що можна спускати воду з центрального опалення. І всі побігли це робити. Питну воду ми бігали брати у приватні будинки, до криниць — люди пускали. Все це відбувалося під вибухи.
Багаття намагалися палити ближче до під'їздів, щоб встигнути забігти, коли летять літаки. Діти добре знали цей гул, знали, що треба бігти у підвал або принаймні у під'їзд. Бо якщо чуєш гул літака, значить, впаде дві чи три бомби. І куди — ніхто не знав. Бомби — це навіть не "Град", будинок повністю руйнується.
Спочатку ми жили у себе, потім згоріла квартира батьків чоловіка. Одного дня снаряд потрапив у будинок, що прилягає до їхнього. Чоловік прибігає, каже, треба щось робити. У гаражі стояла наша вціліла машина. Чоловік біжить до неї, коли у заправку буквально в 500 метрах від нього влучає снаряд. Він падає на землю, з ними ще два чоловіки були — заскочили у гараж. Він думав вже, що все. Але підвівся, якимсь чином вивіз цю машину, приїхав за нами і ми швидко почали складати речі: сумки поставили і забігли у під'їзд. Бо стріляли дуже сильно.
Читайте також: "Гітлер номер два. Тільки через 80 років". Розповіді людей, які були вимушені виїхати з Київщини
Потім чоловік каже: давайте бігом. Ми застрибнули у машину, заїхали до мами на квартиру. Там ще тоді було трохи тихіше, але головне — будинок-"сталінка", хороший підвал. Але невдовзі бої перемістилися, і за два дні й там стало неспокійно. Нам довелося ночувати у підвалі. Лупило так сильно, що навіть підвал трясло. Коли ми виходили, здавалося, що будинку вже немає. Але він стояв.
16 березня ми вийшли з підвалу, а все довкола горить. Величезне червоне полум'я — і ми думаємо: ну що ж робити далі? Їхати більше немає куди, чекати теж немає чого. Звичайно, було страшно ухвалювати рішення — дороги прострілювалися, а ховатися особливо немає де. Зв'язку у місті немає. Ми не знали, чи є які-небудь виїзди, коридори, чи живі твої рідні. Хтось передавав іноді — підіть у той район, там щось ловить, можна передати "смс". Дехто ходив. Ми жили всі поруч — зранку пробіг по всіх, подивився, що всі живі, передав останні новини. Такий дворовий інтернет.
15-16 березня ми помітили, що машини у дворі почали все-таки потроху виїжджати. Дивимося, що їдуть купками — з білими пов'язками, з табличками "ДІТИ". Ми стрибнули у наші дві машини і теж поїхали. Проїжджали повз драмтеатр, бачили, як він горів. Їхали за людьми. Люди йшли пішки, з маленькими дітьми, з візочками. Просто тікали від війни.
У бік Запоріжжя є велике смт Мангуш. Зазвичай до нього на машині можна доїхати за 10 хвилин. Ми їхали 7 годин. Як потім з'ясувалося, перед Мангушем стояв російський блокпост і вони там всіх перевіряли. Ми приїхали на блокпост десь о 18 годині. Він просто глянув — діти у машині — проїжджайте. На техніці була написана літера Z.
З Мангуша нам лишалося їхати лише у якесь село — було вже пізно. Ми доїхали до Урзуфа, нас прийняли знайомі знайомих. Відігрілися, викупалися. Ви не уявляєте собі, яке це щастя — просто покупатися у ванній, побачити світло. Ми провели там дві ночі, поїли нормально, потім висунулися на Запоріжжя.
Туди теж дорога була складна — 12 годин. Нас зупиняли росіяни, перевіряли чоловіка на наявність татуювань. Стояли буряти. Далі на виїзді з Бердянська було 8 чи 9 блокпостів. На більш-менш великому перехресті стояли по 5-6 осіб з автоматами. Хто техпаспорт дивився, хто документи перевіряв, хто просто заглядав — з дітьми пропускали. У нас ще мама була, старенька, 82 роки, кішка. Що не було молодих чоловіків з нами, що чоловік віз сім'ю — можливо, тому й не чіпали.
Андрій Іващенко, інженер
Між Запоріжжям і Бердянськом є чимале смт Токмак. Там ми довго стояли перед блокпостом. Вони завертали всі машини і фактично шмонали: сумки відкривали, обмацували, поводилися нахабно. Видно по них, що безкарні. Один почав тикати мені — тонування зніми з машини. Я не витримав і сказав: у нас тонування дозволено. А він мені: а у нас не можна. Зрештою я заткнувся, дівчина у нашій колоні злякалася і на наступному перехресті почала здирати тонування зі скла.
Їхали перед Василівкою. Там є міст, що по трасі йде. Його підірвали ще у перші дні. Там є місце, де треба їхати путівцем. Всі кажуть, що там мінне поле. І от саме це поле треба проїжджати по якійсь дорозі. Поки ми їхали, за нами ще колона вишикувалась — загалом було машин 40. Ми перетнули поле, заїхали у селище невелике. Бачимо, наш український блокпост. Нас не пускали. Всі почали обурюватись. Там кажуть: "Почекайте. Зараз наберемо Запоріжжя, приїде машина-супроводження і ми вас проведемо, бо там ще сім чи вісім українських блокпостів". І отак ми колоною доїхали до Запоріжжя. У мене бензину було дуже мало. Я готувався до того, що мене будуть буксувати, бо там реально не було де заправитись. Але доїхали. Чудом доїхали.
Юлія Іващенко
У нашому районі згоріли практично всі будинки. Багато людей ще залишилось, вони живуть у підвалах. Будинок згорів — перейшли у інший підвал. Знову згорів — перейшли у ще один підвал. Ось так люди і живуть. Їжа давно закінчилась, бо все, що було у когось, пропало. Від 2 березня, коли відключили світло.
Хлопчик із нашої школи, 16 років — загинув. Знаємо, що з нашого під'їзду дуже постраждала жінка — їй відірвало ногу, точніше стопу. Але вона ніби жива. Школу нашу розбомбили. Вони думали, що там сидять азовці. Це школа, в яку наші діти ходили. Перший клас та шостий. Директор школи виїхала і почала збирати інформацію, мені писати. Я підключилася. Клас доньки — я не змогла нікого знайти. Вчителька їх не виїхала. Клас сина — із 37 людей мені відписалось сім, хто куди поїхав. Хто у Ізраїль, хто у Німеччину, хто в Дніпрі, хто в Росію. Тут не тому що принципи якісь, а там родичі, які готові прийняти. У нас є можливість виїхати з України. Нам пропонують. Але чоловіка не випускають. Втратила все і я не хочу ще втратити чоловіка. Тому ми поки в Україні.
Мій брат залишився із сім’єю. Зв’язку із ним немає. Інформацію ми отримуємо від людей, які виїхали. Пишемо у різні організації, які кажуть, що неможливо зараз із Маріуполя виїхати. Багато хто пропонує виїхати у сторону Донецька, у бік так званої "ДНР", Новоазовська. Вони вивозять. Не знаю. Ми ж нічого не знаємо. Коли вилізли, теж нічого не знали, а просто поїхали за машинами. Жити без телефону, без інтернету. У 21 столітті.
Читайте також: Щоденники війни. "Рипнешся, відразу будемо стріляти на "поражение" — cпроба вирватися із Ірпеня
Наш мер втік. І про це всі у Маріуполі знають. Всіх заступників не було. Один заступник Когут, який залишився. Він донині у Маріуполі. Всі інші втекли. І всі маріупольці знають, що мера в нас немає.
Півмільйона у Маріуполі. Російськомовне місто. Ніхто нікого нікуди не кликав. Ніхто ні на кого не ображався. Завжди ми жили дружньо. У нас дуже красиве місто — фонтани, парки. Місто розвивалось, будувалось, багато нових закладів. А зараз його зрівняли із землею. І що робити далі — ми не знаємо. От куди нам повертатись? Тут нас поселили, ми всі живемо в одній кімнаті. Але що робити далі? Чекаємо, що і брат виїде. Чекаємо завершення війни, щоб взагалі можна було б хоч десь осісти і знайти роботу. Можливо, колись повернемось у Маріуполь. Бо там народилися і все життя прожили. Просто не знаємо. Все життя перекреслилось.
Поки ми в Дніпрі. Тут спокійно, нам все подобається. Багато людей з Харкова. Є з Сєвєродонецька, Краматорська. Суми були, але більшість поїхала. Тут жінка малює з дітьми. Запропонувала: давайте, мовляв, намалюємо дім та школу. І каже, що дивиться на неї моя донька і говорить: "Моя школа зруйнована, а дім згорів". То вона одразу злякалась: "Ні-ні, давайте квіточки малювати".
А ще на ринку ми тут були, а там продають великого ведмедя. А у нас такий же у Маріуполі. Донька стала перед цим ведмедем і дивиться. Її продавчиня питає: "Дівчинко, а що ти хочеш?". А вона каже, що у неї такий же ведмідь у Маріуполі. У неї сльози на очах, і у мене сльози. Згадала, що це була її улюблена іграшка. Продавчиня така: "Боже, Маріуполь!". І подарувала маленького ведмедя. Таких моментів у нас тепер багато. Але ми дуже раді, що живі і цілі.
Ми не чекали цієї війни взагалі. Нам ніхто не казав, що вона трапиться. Всі сміялись і казали, що це інформаційна війна, що нас просто залякують. Ніхто не готувався. Ніхто не купляв бензин. Ніхто не брав продуктів із полиць магазинів. Ми просто думали, що це жарт. І мер теж подавав це як жарт: "Скажіть, коли буде напад, — я запишу всі дати". Нас заспокоювали. І Зеленський так казав.
Альбіна Аврамівна
16 березня у нас вікна повибивало, а дім ще був цілий. А коли ми приїхали у Запоріжжя і з’явився зв’язок, дізналися, що 18-19 числа будинок повністю згорів. 9 поверхів, 216 квартир, 6 під’їздів. Сусідка сказала, що потрапили у третій під’їзд на 9 поверсі, а ми жили у другому під’їзді. Загорілась квартира. Намагалися відкрити залізні двері й не змогли. З цієї квартири і почало тліти. Так у нас повністю зітлів будинок. Стоїть коробка і все. Ми все життя там прожили, син там народився і жив. Це ще квартира моїх батьків, з часом вона стала моєю. Жили втрьох, поки не женився син. Вони заробили самі собі на квартиру. На чотирикімнатну, зробили ремонт. І все в один день загубили. От сьогодні життя було — а завтра не стало. Двоюрідні брати залишилися, без зв’язку. Ми не знаємо нічого.
Кожен день ми думали: "Один-два дні — і домовляться". А тепер Маріуполь — місто-герой, але там одні руїни. Міста немає. І що нам від того, що місто-герой? Нам що, побудують нове місто, нові будинки і скажуть: "Повертайтесь і живіть"? Не віримо. Якщо за вісім років Донецьк не відбили, а тепер, окрім Маріуполя, скільки таких міст? І що там відбивати — одні руїни. Якби ви сказали, що війна закінчилась і тільки наш Маріуполь постраждав, тоді ще була би віра. Але ще все продовжується. І скільки це буде продовжуватись, ніхто не знає.
Читайте також
РФ робить з Маріуполя друге Алеппо та яка альтернатива "закриттю неба". Інтерв'ю Саманти Пауер
Щоденник війни. "Я хочу назад, до Маріуполя. Я не попрощалася з ним"
Місто-герой, місто легенд: як Чернігів місяць живе в блокаді
"Трагедію в Маріуполі я ні з чим не можу порівняти," — Сергій Тарута
Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС